Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип. Культурно-історична функція післядії у психології.

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип

Ідея дії постає у психології XIX і XX ст. Г. Спенсер, В.Джемс, Ж.Піаже, Л.С.Виготський, А.Вшиюн, С.Л.Рубітитейп та інші визначили віхи в розвитку ідеї дії. Як принцип пояснення, вона пройшла через півтори сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію у психології. Вся психіка мислиться як засіб і мета. У першому випадку вона виступає пере­важно інструментом адаптації організму до середовища, і це зумовлює здебільшого природничо-науковий ухил психології. Проте навіть психологія свідомості (Вундт та ін.) не зводить психіку до її чистого буття, а доповнює її елементом пристосування. Піазісе першим принципом пояснення психіки ставить саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час по­рушується, починає діяти механізм реадаптації. Всі провідні напрями пси­хології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — й відрізняються один від одного тільки тим. яке відношення вони встановлю­ють між цими двома сторонами життя організм).

Однак психологи цього періоду ніби втратили предмет своєї дисципліни в наукових пошуках; психологія має повернутися до самої себе. Психіка не є тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям люди­ни, переживанням, ставленням до світу і має власне багатство. Вона само­достатня на зразок лейбніцівської монади. "Філософія життя", в яку вклю­чається і психологія життя з її принципом переживання, розглядає безпосе­редній бік психічного. У Вундта знаходимо ідею психології як безпосеред­нього досвіду. Слід було зафіксувати те положення, що психіка не тільки чомусь слугує, а й існує, переживається як щось дане, самодостатнє; вона є дзеркалом Всесвіту. Так виникають дві головні тенденції у психології XIX і XX ст. Якщо засіб пов'язується з адаптацією, то мета — з творчістю. Саме в творчості як самотворенні виражається самодостатність психічного.

Виникають дві психології. Одна спрямована до методів і предмета при­родничих наук, друга — до екзистенціально-гуманістичного тлумачення. Вони йдуть назустріч одна одній. Природничо-наукова психологія відтворює тенденції психології XVII ст.: перехід від ідеї рефлекторної дуги до ідеї рефлекторного кільця й навіть спіралі. Дж.Дьюї твердить, що рефлекторна дуга сама по собі не діє, вона сліпа й потребує нескінченного подразника, щоб діяти. Про це говорить також І.П.Павлов, коли показує, що навіть на рівні інстинкту кінець однієї рефлекторної дуги є початком наступної. Ор­ганізм має в самому собі мету, і Павлов навіть вводить колоритний термін — "рефлекс мети". Механіцизм і телеологія взаємно проникають. Ана­логічну ідею висловлює В.М.Бехтерев. Е.Толмен створює теорію біхевіоризму, згідно з якою ідея організму містить мету у самій собі. Ор­ганізм прагне насолоди, і гедонічний принцип було навіть покладено в ос­нову кібернетичного тлумачення психіки. "Нова фізіологія" О.М.Бернштейпа розвиває ідею зворотного зв'язку. Суб'єктивний біхевіоризм, утілений Д.Міллером, Ю.Галаптером і К.Прібрамом, йде цим же шляхом. Учений павловської школи П.К.Анохіи, мабуть, перекон­ливіше, ніж психологи, розвиваючи теорію функціонального механізму дії, доводить, що ця теорія органічно поєднала в собі механіцизм і телеологію на засадах принципу зворотної аферентації.

Гуманістична психологія використовує ідею залежності буття, його на­повненості світовими відношеннями, на основі чого людина здійснює реф­лексію в суб'єктивність. Без життєвих відношень буття психічного буде нічим. Існування має переживатись, а переживаються відношення. Реф­лексію в суб'єктивність було названо, зокрема, інтеріоризацією. Не слід уявляти її як перенесення зовнішнього у внутрішнє, а тільки як стимуляцію спонтанно виникаючого змісту.

Принциповий рух від мети до засобу (їхнього гуманістичного зв'язку), від засобу до вчинкових відношень, виражених порочним колом добра і зла (від поневолення до доброчинності), — такий зміст виникає в межах учинкової дії. У конкретному психологічному вираженні предметом психо­логічного дослідження відповідно виступають адаптація — творчість — особистість. В іншому плані відбувається рух від цілі, мети до характеру. Останній є співвідношенням цілі та мети. Про це свідчить насамперед типо­логія характерів. На завершенні принципу дії постає ця велика проблема психології, де О.Ф.Лазурський, Е.Кречмер та К.Г.Юнг. що тільки-но почи­нає свій тріумфальний шлях, визначають провідний інтерес психологічних досліджень.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4