Методика викладання народознавства у школі

З М І С Т Вступ 1 Загальні питання вивчення народознавства у школі 2. Деякі рекомендації до вивчення історії Донбасу 3. Усна народна творчість на уроках народознавства 4. Вивчення звичаїв та обрядів 5. Житло та одяг 6. Церковна архітектура й уроки народознавства 7. Творчість народних майстрів і митців Додатки

ВСТУП Відродження духовності і створення національної школи нерозривно пов'язані з використанням народної педагогіки в навчанні та вихованні учнівської молоді. В базові навчальні плани середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів України введено новий предмет "україно (народо-) знавство", як вибірково-обов'язковий компонент. Школа як громадський заклад - "Колиска народу" (В.О. Сухомлинський). Основне історичне покликання школи виховувати народ, націю, продовжувати і розвивати національну освіту, культуру, мову. Формування громадянської позиції - одне з головних завдань середнього навчально-виховного закладу. У розв'язанні цих завдань велике значення має предмет "Україно (народо-) знавство", як система цінностей та інтегративних знань про Україну та українство, як цілісність у часо-просторовій взаємозалежності. Кожен педагог має широкі можливості для створення власної системи роботи на основі народознавчих ідей і засобів. На жаль, є значні труднощі в роботі вчителя. Для створення виховної системи, основаної на народознавчих традиціях, потрібні відповідні знання і вміння проводити народознавчу роботу, формувати в учнів інтерес до культурно-історичної спадщини народу. Книги відомого народознавця В. Скуратівського "Берегиня" (К.: Рад. письменник, 1987) і "Посвіт" (К. : Молодь, 1988) стали справжніми підручниками з методики народознавчої роботи. Але їх замало, та й не торкаються вони проблем регіону, краєзнавчої роботи. Ці проблеми досліджуються у цій курсовій роботі.

1. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИВЧЕННЯ НАРОДОЗНАВСТВА В ШКОЛІ В останні роки складовою частиною шкільної освіти стає народознавство. Метою цього предмета є ознайомлення дітей з багатствами культурно-господарської спадщини українського народу, з народними традиціями і формування в них етнічної, на цій основі, самосвідомості кращих якостей національного характеру, прагнення до відродження національної культури. Такий народознавчий підхід до формування особистості школяра має на меті удосконалення патріотичного виховання, врахування особливостей розвитку суверенної України, використання традиційного вміння та бажання українського народу працювати на благо процвітання своєї держави. Щоб виховати справжню людину, наша вітчизняна педагогіка повертається до високорезультативного , апробованого століттями педагогічного досвіту народу. Первинність культурно-історичних традицій народу, їх діалектична єдність із загальнолюдською культурою набирають чинності вихідного принципу при визначенні змісту освіти і виховної діяльності школи. Вперше поняття "народознавство" обгрунтував в українській науці І.Франко. У статті "Найновіші напрямки в народознавстві" видатний дослідник культури до народознавчої галузі відносив те, "що ми тавруємо назвою передсудів, забобонів і дурниць". Носієм же цих знань, вважав Франко, є не вся маса людей, що заселяє якийсь певний край, але "тільки ті нижчі верстви, що відносно найменше підпали культурним змінам, що найбільше зберегли сліди давнішніх епох розвитку". Чи потрібно відновлювати призабуті знання народу? На це питання І.Франко відповідає ствердно, мотивуючи тим, що "пізнання народу з його мовою, звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас любити його постійно і вчить працювати для нього послідовно й раціонально". Термін "народознавство" використовували видатні вчені, культурні діячі минулого В.Вернадський та А. Кримський. А такі видатні педагоги, як К. Ушинський, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, хоча і не застосовували поняття "народознавство", але по суті розвивали його смисл, обгрунтовуючи принцип народності у вихованні учнів. Цілеспрямоване застосування у вітчизняній педагогіці ідей і засобів народознавства досить давнє за часом і пов'язується з XVI-XVII століттями, коли Україна виборювала культурну самобутність, політичну самостійність, національну незалежність. На ці часи припадає становлення і піднесення української національної системи навчання і виховання. Україна покрилася густою мережею братських, козацьких, церковних шкіл, шкіл музики та співу й інших народних мистецтв, ремесел. У Києві відкрилася Києво-Могилянська академія, яка фактично стала першим всесвітньо відомим вузом і визначним освітнім і культурним центром в Україні. У Львові 1661 року почав діяти університет. Відбувався бурхливий розвиток української культури: книгодрукування, красного письменства, театру, освіти, народного і професійного мистецтва та ін. Професори і випускники Києво-Могилянської академії відкривали численні школи в Україні, Росії та Білорусії, організовуючи навчально-виховний процесс на демократичних, гуманістичних принципах і використовуючи багатства народної педагогіки, засоби народознавства (в сучасному трактуванні цього терміну). За свідченням закордонних вчених і мандрівників, які відвідали у той час Україну, майже всі її жителі (в тому числі дівчата і жінкі ) вміли читати і писати. Це була епоха національного Відродження - українського Ренесансу. Поступово, із втратою незалежності, рівень розвитку освіти знижувався. Уряд російського царату проводив політику денаціоналізації українців, руйнував, забороняв національну систему навчання і виховання. В школах України народознавство, як предмет, було уведено до навчальних планів в період українізації у 20-х роках XX ст. Увага до цього предмета була викликана перш за все тим, що народна освіта у ті роки почала активно орієнтуватись на зв'язок з життям. Пріоритет у навчанні здобув принцип "Методу проектів": у навчальний час учні йшли на фабрики, заводи, установи, випускали там стінгазети, влаштовували вистави і концерти, читали робітникам художню літературу. Власне для 20-x, початку 30-х років характерне опертя на краєзнавчий підхід у вивченні оточуючого світу та навчальних дисциплін. Програми з народознавства мали кілька варіантів, які представляли історію, географію, хімію, біологію та різноманіття народних культурних традицій минулих століть. Так, за однією з програм, тематична спрямованість предмета мала такий зміст: 1. Природа рідного краю. 2. Людина, як біологічна істота. 3. Людина, як мешканець краю. 4. Людина в майбутньому. 5. Виробництво.6. Мистецтво і творчість краю. 7. Шкільне життя. Інший варіант програми теж свідчив про широке розуміння предмета "народознавство", до якого практично було включено розділи шкільних наук з відчутною орієнтацією на територію та населення України: 1. Національне питання в програмі партії. 2. Фізична географія. 3. Економіка України. 4. Побут України (матеріальна культура, народна техніка, гончарство, рушникарство та ін. 5. Державний лад на Україні. 6. Історія України. 7. Історія українського мистецтва. 8. Українська пісня та музика . 9. Український театр. 10. Народна освіта та наука України. Спрямоване на формування національної свідомості підростаючого покоління, народознавство невдовзі, із згортанням українізації, вилучили зі шкільних навчальних планів, які з початком 30-тих років були переорієнтовані на формування "радянської людини", позбавленої національної свідомості, знань про свій народ, його культуру. Відродження народознавства почалося з другої половини 80-х років, коли прогресивні вчителі почали самочинно впроваджувати цей предмат у школах. Саме тоді з'явились етнографічні куточки, в яких виставлялись на огляд школярів часто ними ж зібрані предмети народного побуту: горщики, прядки, народний одяг, вишиті рушники та ін. У позакласній роботі з'явилася така цікава форма проведення дозвілля, як вечорниці.Системний підхід до вивчення народознавства однією з перших застосувала в Україні Гнідинська школа Бориспільського району на Київщині. У програмі, яка була складена і впроваджувалась з 4- по 7- кл. під керівництвом учителя-новатора, директора Гнідинської школи В.В. Стрілько, були реалізовані інтеграційні принципи побудови народознавства як навчального предмета - це поєднання різних видів мистецтв і наук. На уроках дітьми засвоювались знання з усної народної творчості, історії, народного мистецтва, краєзнавства, народної музики; учні вивчали українську народну обрядовість, традиції в побуті і суспільному житті. У статті "Тематика уроків народознавства" (Укр. мова і літ. в шк., 1989.- No 6) було подано зміст цих уроків. Програми інших шкіл та наукових колективів, що з'явилися пізніше, хоча й претендують називатись альтернативними, мають в основному спільну з названою програмою спрямованість на відродження призабутих народних традицій в побуті і мистецтві. Значне місце у таких програмах посідає широка і різноманітна краєзнавча тематика, яка орієнтує на дослідження культури села чи міста, де живуть школярі. В цих програмах поєднались відомості про народну культуру всієї України й окремих її регіонів. Ці програми на відміну від аналогічних документів 20-х років, звужують народознавчі студії до етнографічних відомостей, до певної суми знань з фольклору, обрядів та народного мистецтваNo.Це, до певної міри, співпадає з Франковим тлумаченням народознавства як призабутих знань минулих поколінь у сфері побуту, звичаїв, обрядів та вірувань. Останні 5-7 років активного впровадження народознавства в навчальний процес дають підстави для деяких висновків і узагальнень щодо методологічної бази й методики його викладання. По-перше, окреслилося саме поняття народознавства як науки про конкретний народ, про особливості побуту і трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історико- культурний досвід, здобутки в галузі навчання й виховання, суспільно- державний устрій, традиції, звичаї, витоки й особливості культури рідного краю, родовід. По-друге, визначились основні принципи і підходи у вихованні засобами народознавства. Принцип історизму полягає у відповідності сформованих знань школярів про народну культуру No Див., напр., уже названі програми Гнідинської та Сквирської шкіл, а також пропоновані Міністерством освіти: Програма факультативного курсу "Етнографія і фольклор України для загально-освітних шкіл" (Інформ. зб. Мін. освіти Української РСР, 1989.-No 15; Програми народознавства для 1-11 кл. (Інформ. зб. Мін. освіти України, 1992.-No 24; Програми з народознавства для 5-8 класів загальноосвітніх шкіл. Проект (Інформ. зб. Мін. освіти України, 1993.-No 3). у поступальному розвитку українського суспільства від давнини до сучасності. Важливе завдання педагога - навчити дітей бачити в певних явищах народної культури відображення конкретно-історичної дійсності. На грунті історизму стає особливо помітним зростання духовних багатств українського народу, його творчої еволюції. Принцип природовідповідності стверджує, що виховання дітей дає хороший результат тоді, коли дитина виховується в оточенні рідного, близького, природного середовища і в стосунках дитини та природи складається гармонія. Реалізація цього принципу потребує врахування багатогранної і цілісної природи дитини - не тільки її анатомічних, фізіологічних, психологічних та вікових, а й національних особливостей. Принцип культуровідповідності полягає в тому, що школа має забезпечити оволодіння учнем народною культурою, а на цій основі - всіма національними та загальнолюдськими цінностями. Народна культура включає в себе матеріальну й духовну культуру: народне мистецтво (фольклор, музика, танці), народну мораль, основу якої становлять совість, честь, правдивість, скромність. Принцип народності виховання полягає в тому, що дітей виховують не абстрактні положення основ наук, а знання, практичні справи, дії, які відображають матеріальне та духовне буття, історичне і культурне минуле та сучасне рідного народу, які спрямовані на розвиток його культурної духовності. Сьогодні активно розробляється і впроважується в педагогічну практику принцип родинного співжиття, який грунтується на бережливому родинному ставленні до дитини, на плеканні її духовного світу шляхом передачі родинних традицій як у сприйманні народної культури, так і в практичному прилученні до виготовлення речей хатнього вжитку, а по можливості і мистецьких цінностей. Цей принцип спрямований на об'єднання зусиль школи й родини у вихованні дітей засобами народознавства. Тільки на основі філософії родинності, взаєморозкриття добрих починань і діянь батьків, учителів, усіх друзів школи можна досягти того, щоб талант дитини не пройшов непоміченим. Народознавчий підхід у формуванні особистостей вимагає створення умов для комплексного впливу на школяра, глибокого знання педагогом його душі, рівня сформованості якостей характеру. По-третє, окреслились найбільш ефективні методи роботи з народознавства. Це - бесіда, інформування, дослідження, робота з першоджерелами, збирання фольклору, складання літопису сім'ї (родоводу), села, міста, краю, держави, заслуховуються самостійно підготовлені учнями повідомлення, організовуються вікторини, екскурсії в музеї; підсумкове узагальнення проводиться у формі науково-практичних конференцій, свят народних ремесел, фольклорних фестивалів. Слід враховувати, що постійним джерелом збагачення методів і прийомів народознавства є методики наук, які увійшли до цього предмета як інтегрованого (методика викладання історії, етнографії, літератури, народного мистецтва та ін.) По-четверте, уроки народознавства не матимуть бажаного ефекту, якщо вони не будуть поєднані з позакласною роботою. Школярі мають відвідувати гуртки декоративного мистецтва та ремесел, які віповідають видам, поширеним в даній місцевості, навчатися готуванню традиційної української страви. Керівниками гуртків можуть бути місцеві майстри та майстрині. Таке навчання по можливості варто поєднувати з уроками народознавства. Крім вище названих засад, слід враховувати, що уроки народознавства може вести один вчитель, який добре знає історію краю, його культуру. Можна також розділити теми між кількома учителями- предметниками. Досвід вчителів народознавства свідчить, що треба проводити підсумкові виховні заходи по одній з вивчених тем за вибором учителя й учнів раз чи двічі на рік. Бажано закріпити у свідомості школярів ряд таких опорних понять, як "народна мораль", основу якої становить совість, гідність, чесність, правдивість, працелюбність, як "Батьківщина", "громадянин України", "патріотизм". В процесі вивчення народознавства вихованці глибше починають відчувати, що знання про рідний народ - це пізнання себе, свого родоводу, його культури, історії, усвідомлення нерозривної єдності із попередніми поколіннями, усім народом, його духовними скарбами. Пропонований вчителям посібник не претендує на повний і системний виклад методики народознавства у школах Донбасу, він подає рекомендації у кількох важливих, на думку автора, напрямках (темах) викладання цього предмета. З причин існування деяких факторів (недостатності посібників і методичної забезпеченості, слабкої матеріальної бази шкіл, відсутності наочності та спеціальної підготовки вчителів народознавства) переважна більшість шкіл не зможе сьогодні організувати послідовне вивчення народознавства в обсязі рекомендацій проектів програм і затверджених програм з народознавства. Тому найбільшої ефективності тут можуть принести окремі курси з різним рівнем складності виучуваного народознавчого матеріалу у середніх і старших класах. На реалізацію таких окремих курсів (історію свого краю, усної народної творчості, звичаїв та обрядів, церковної архітектури та ін.) і розрахований цей посібник. Використовуючи його та інші посібники (рекомендовані у кожному розділі), вчителі зможуть розробити календарні плани і провести вивчення окремих народознавчих курсів. Одним з посібників, на які спрямовані методичні рекомендації, є " Таємниця духовного скарбу" (див. журнал "Донбас No 1-6, 1994 р. ). Його зміст і методичний апарат розраховані на учнів 7-11 класів, тобто на школярів, які вже мають деяке уявлення про фольклор, історію України, знайомі з географією. При певній інтерпретації матеріал посібника можна буде використати і в молодших класах. Методика народознавства знаходиться сьогодні в активному розвитку, її методологічні основи і методика уточнюються й узгоджуються з новими завданнями, які постали перед національною школою й освітою взагалі. Інтегрований принцип побудови курсу народознавства у сполученні з принципами історизму, природовідповідності, культуровідповідності, родинного співжиття та народності відкривають широкі можливості підростаючого покоління. Література для вчителя: Дем'янюк Т.Д. Народознавство в школі: досвід, проблеми, пошуки.-К., 1993; Ігнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Народознавство у школі.-К., 1990; Народознавство у дошкільному закладі.-Тернопіль. 1992; Народні скарби: Факультативні курси для 5-6 кл.-К., 1993; Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.-К., 1985; Стельмахович М.Г. Народне дитинознавство.-К., 1991; Усатенко Т. Філософія родинності - основа української національної школи.- Освіта, 1994, 22 серпня.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11