Культура італійського Ренесансу

Перехід до культури Нового часу містить в собі два великих рухи — Ренесанс і Реформацію, що змінюють звичний середньовічний образ світу. Ренесанс знаменує собою світський напрямок, Реформація — релігійний. Ренесанс поширився в Італії, інших країнах Західної Європи, де набув більш релігійного характеру. Ці ж країни, майже не торкнувшись Італії, охопив рух Реформації. Ідеї Ренесансу утвердилися в основному лише у верхах суспільства. Вони не спиралися на широкі народні маси, в той час як ідеї Реформації знайшли відгук в усіх верствах суспільства і в різних країнах. Італійський гуманізм дав про себе знати на новому витку руху в епоху Просвітництва — часу рішучої секуляризації теоретичної і практичної думки. Взаємні відносини Ренесансу і Реформації складні і неоднозначні, однак саме ці культурні феномени знаменували собою Новий час.

Немає такої історичної епохи, яка б не відрізнялася своєрідністю своєї культури. Відмітною рисою культури епохи Ренесансу в Італії стало осмислення і поглиблення індивідуалістичних устремлінь людини. Опорою цього процесу була Античність, чим і викликаний особливий інтерес до неї в гуманістів. Ренесансна культура охопила багато міст Італії, але центром її була Флоренція.

Термін «Відродження» вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй книзі «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих» (XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Ренесансу характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у пер. з латини — людська природа, людське достоїнство).

Основним рисами культури Ренесансу є: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм, 3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе відношення до Античності — відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії, 5) нове відношення до світу.

З визначенням основних рис зв'язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).

З чим пов'язана в культурі італійського Ренесанс чітка орієнтація на людину? Не останню роль в процесі самоствердження людини зіграли соціально-економічні фактори, зокрема розвиток простого товарно-грошового господарства. Багато в чому основою незалежності людини, її вільнодумства стала міська культура. Добре відомо, що середньовічні міста були осередком майстрів своєї справи — людей, що покинули селянське господарство і цілком думають прожити, добуваючи собі хліб своїм ремеслом. Природно, що уявлення про незалежну людину могло сформуватися тільки серед подібних людей.

Міста Італії славилися різноманітними ремеслами. Так, Флоренція була відома своїм сукняним виробництвом. Контори Барді, Перуцці засновувалися в багатьох містах, що торгували з Флоренцією. Процвітали в Флоренції і багато інших видів ремісничої майстерності. Ранній розквіт італійських міст зв'язаний, однак, не тільки з розвитком тієї або іншої галузі виробництва, але в більшій мері з активною участю італійських міст в транзитній торгівлі. Суперництво конкуруючих на зовнішньому ринку міст виступило, до речі, однією з причин сумно знаменитої роздробленості середньовічної Італії.

Підкреслюючи роль торговельних операцій в розквіті міст Італії, французький історик Фернан Бродель відзначає, що вже в VIII-IX ст. Середземне море після деякої перерви знову стало місцем зосередження торговельних шляхів. Від цього майже всі прибережні жителі одержували вигоду. Відсутність достатніх природних ресурсів, наявність неродючих земель змушувало десятки маленьких гаваней «кинутися в морські підприємства». Ціль діяльності маленьких міст полягала в тому, «щоб зв'язати між собою багаті приморські країни, міста світу ісламу або Константинополь, одержати золоту монету — єгипетські або сірійські динари, — щоб закупити розкішні шовки Візантії і перепродати їх на Заході, тобто в торгівлі по трикутнику. Ця активність розбудила італійську економіку, — підкреслює Бродель, — що перебувала в напівдрімоті з часу падіння Риму». А «фантастична авантюра хрестових походів, — як далі стверджує французький дослідник, — прискорила торговельний зліт християнського світу і Венеції».

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5